My fifth writing-related blog post in which I look back on my progress during the previous month

I'm sorry to say that unlike my previous writing-related blog posts this one is a bit of cheating on my part. However, at this point this is the only way in which I can follow through with my decision to be a committed blogger. I was actually planning to take part in one of those weekly memos but it didn't work out for me and I really didn't want to skip even one week, because I knew that if I did it once, I would find excuses to do it every time. So, in the spirit of my newly-found determination to post weekly writing-related entries I decided to dedicate this week's post to the progress that I've made in writing, reading and blogging.

I must say that January turned out to be a very productive months for me, largely due to the fact that I had more free time than usual on my hands. But I was also bolstered by my ardent desire to actually do something and make some progress. So far I've posted four writing-related posts, four book reviews and three Harry Potter Moments of the Week - thus making them my permanent weekly features. In actual writing I finally completed my Ukrainian-language fairy-tale and even entered it into a contest. I don't know what will come of it but we'll know soon enough. I also finished reading two old reads and started and finished two new ones. And that's what I call progress!

I think that with enough determination and some extra incentive in the form of comments I can make it work and keep my blog active and running all year long. All I need is to have four writing-related topics for each month's discussion. I still have a bunch of them ready to be explored and I hope that once I run out of those, I'll come up with some new ones. There's always something out there, right? Of course, if I don't, I still intend to take part in some memo or other, provided that I don't leave it till the last minute, but in this case there's always a progress report to write at the beginning of each month!

Айхо, або Полювання (на) шпигуна — читаю українською

Дія другої частини роману-фентезі зосереджена в Шанталії, а точніше в Університеті Природознавства, спудеєм якого на деякий час стає Айхо. Але, завдяки новим героям та їх історіям, ми продовжуємо подорожувати різними країнами Узбережжя. У Айхо з'являються нові друзі, ментори та недруги. Звісно ж, останніх набагато більше ніж інших. Оршуля Фариняк продовжує дивувати своєю уявою та картинами теперішнього та минулого, які вона вимальовує на сторінках своєї захоплюючої оповіді. Університет Природознавстав дійсно вражає та зачаровує. А щоб мати більш чітку уяву про те, де що знаходиться до книги додається карта університету. Нажаль, ми зовсім ненадовго там затрималися. Інша тема це університетські підземелля, в яких розкривається неначе інший світ, набагато небезпечніший навіть за той, що на поверхні. Мені дуже сподобалась ідея з древніми рунами та порталами. Також мені було дуже цікаво читати про найдревніших (в мене постає питання: а чи побачимо ми їх?!) та про створення легендарного народу доломартів (вражаюче!), але дуже й дуже сумно читати про історію Делеї та, особливо, про історію Майстра Авгуса, що дещо нагадувала історію з елементами фільму-жаху.

Загалом оповідь просувалася швидким а іноді навіть блискавичним темпом. Хоча, було декілька моментів, на яких можна було б зупинитися трошки докладніше. Наприклад, мені здалося, що було дуже замало сцен між Айхо та Дідом Радо. Чогось мені бракувало в їх взаєминах, а іноді здавалося, що вони неначе чужі. А ось кінець цієї частини просто розбив моє серце! Я навіть припустити не могла, що те, що там трапилося, може трапитися. Не знаю чому; я вже мала бути готовою до цього, бо, впродовж ціх двох книжок багато що жахливого та незворотнього траплялося з багатьма героями та істотами, з якими Айхо довелося зустрітися за час своїх мандр та митарств. Наприклад, я ніколи не забуду малого радика. Ніколи. Тоді я теж не могла повірити, що він загинув і що більше не з'явиться знов. Нічого не скажеш, Оршуля Фариняк, вміє дивувати, шокувати та вражати. Отже, тепер чекаю на третю частину...

До речі, мені здається, що книги про Айхо, із таким  багатим, різноманітним, різнобарвним та неповторним власним світом, обов'язково потребують так звану "companion book" - щось на зразок єнциклопедії із додатковою інформацією про різні країни та народи Узбережжя, цікаві історичні факти та, звісно ж, каталог усіх тих різноманітних істот, тварин, птахів, рослин та кольорових висловів, якими ряснить оповідь))

Harry Potter Moment of the Week #17

What do you think your best subject would be? Not necessarily your favorite but the one you think you'd be best at.

I really love animals and plants so I think Care of Magical Creatures and Herbology would be my best subjects, because I would really enjoy studying them and learning everything that I can. I think Charms and Transfiguration would be my second best subjects, though I have a feeling that Transfiguration would be somewhat trickier than Charms. I'm sure I would never excel at either as Hermione but I think I would be at least an Exceeds Expectations student. I'm also really good at languages and I think I would do well in Ancient Runes. In fact, I would really love to study them. I'm not sure how well I would do at DADA, but I know that Potions would be my downfall. You need to have an almost instinctive understanding of how different ingredients work with each other and you must feel on a deep level what you're doing if you want to become really good at it. It reminds me a bit of Chemistry, which was always an unfathomable subject for me. I tried brewing potions at Pottermore but only ended up melting my cauldrons and I could never score high points for my duelling skills.

My fourth writing-related blog post in which I'm talking about modern distractions and my unfortunate inability to resist them

I often find myself staring at the screen in the middle of writing and sometimes I'm not even aware that I'm doing it. It's like I've fallen through some portal that holds me suspended in a kind of a trance, like a specimen of an insect in a jar of a special solution: I'm not getting anywhere any time soon. I know that just a moment ago I was scribbling happily away and then, all of a sudden, I am just staring into space, my mind blank. That's when the many distractions the Internet has to offer swoop down upon me and drag me along their various links and threads that wrap themselves around me like Devil's Snare. The point I'm trying to make here is a) there are too many distractions nowadays and b) I'm very much susceptible to their influence. 

I know I should resist them if I want to make any progress at all and in order to do that I just have to change one 'p' (that stands for 'procrastination') for another (that stands for 'productivity'). But to my great shame I've discovered that I can be a very weak human being when it comes to the Internet and all its distractions: Twitter, Facebook, Blogger, Wordpress, Tumblr, Instagram, Pinterest, etc.. These are my usual haunts and I'm like an addict: I can't stop coming back for more. I can argue that when I'm following many different threads and links and read posts, entries and comments, I'm not wasting my time, because while I'm not writing myself at the moment, they're all about writing and improving your craft. Hence, the dichotomy: I spend so much time reading advice on becoming a better writer that I have very little time left for actual writing. Ironic, isn't it? 

But that's in the first half of the day. When I come home from work, usually tired and just wanting to relax, I fall prey to another distraction: TV-shows. I think it was Sheldon Cooper who said in one of the episodes of Big Bang Theory (to justify his inability to come up with anything new or relevant in his chosen scientific field) that we live in the golden age of TV and I can't help agreeing. TV-shows and period dramas have become my downfall. There are so many of them! I've got my old favourites that I enjoy re-watching over and over again. Having no friends growing up and later in life meant that I had to look for them elsewhere and I found them in abundance in books and TV-shows alike. Then there are new ones, which begets the question: Where to find the time to watch them all? It's almost a relief when the show turns out not worth watching. 

But, with so many distractions abound, is there a chance to accomplish and to achieve anything without, say, undergoing the Vulcan ritual of Kolinahr? How am I supposed to stay focused on my writing when I am constantly tempted away from it to roam and explore the vast expanse of the web and the great number and variety of the shows? I guess there is only one answer to that: set your priorities straight and get to work *said in a very stern voice with an impressive frown*. It's like learning to Apparate — you must always remember the three Ds: Destination, Determination, Deliberation. Seems pretty apt for writing as well. Also, there's a good old saying: work done, have your fun! So there you are. Go and write. Besides, you're very lucky indeed: writing can be lots of fun! 

Talking about what's distracting me from writing, using lots of pop culture references. bit.ly/1UnT1LX via @faridamestek (Click to tweet)

Кав'ярня на розі — читаю українською

Як я вже зазначала декілька постів нижче, цього року маю мету прочитати якомога більше книжок українською мовою. Також маю намір ділитися своїми враженнями на моєму блозі. Може комусь буде цікаво. Може ні. До цього часу я вже встигла написати два позитивних відгука, але сьогодні маю поділитися не дуже позитивними емоціями, які, нажаль, викликала в мене книга «Кав'ярня на розі». Мені дуже прикро це робити, бо, по-перше, я покладала великі сподівання на цю книжку, а, по-друге, це книжка від Видавництва Старого Лева, яке мені дуже подобається не тільки як читачеві, але і як авторові. 

Дивна якась річь. Начебто все як я люблю: книжка про книжки; про людей, які люблять, читають, розуміють, цінують та колекціонують книжки; також велику роль, неначе один із героїв оповіді, грає кав'ярня (від одного тільки слова стає якось тепло та ароматно, чи не так?); дія відбувається в непримітному, невеличкому місті... Одним словом, там було усе, що мені так подобається і що могло стати цікавим фоном для якоїсь захоплюючої історії. Та, нажаль, мені чогось не вистачило, щоб по-справжньому полюбити цю книжку та мати бажання повернутися до неї знов. 

Може забракло дії. Натомість, було аж занадто балачок та роздумів (з якими я безперечно згодна), які перетворили художній твір на збірку есе на філософські теми. А може це через те, що мені так і не сподобалися герої (окрім самої кав'ярні)? Я так і не змогла знайти в них щось окрім тих їх балачок про книжки, що мені були б до вподоби у їх характерах чи історіях. Мені дуже прикро, що ця книга не справдила моїх сподівань та не причарувала мене так, як її обкладинка та назва. Нажаль, я не змогла поринути у світ, що вона обіцяла відкрити. Мабуть через те, що сюжет майже відсутній, а дія дуже квола. Під кінець було декілька жвавих сторінок, і здавалося, що ось-ось, щось має трапитися... 

Гадаю, мені не подобається читати книжки, які аж настількі схожі на справжнє життя. Залишилось якесь не дуже приємне відчуття. Та це моє, суто суб'єктивне враження, і я гадаю, що багато кому ця книжка прийдеться до душі.

My third writing-related blog post in which I discuss the limitations of writing what you know, the disadvantages of writing what you don't know and how it has been effecting my writing in general and my current WIP in particular

I must confess that there was a time when I used to scoff at 'write what you know' advice. Surely that's not right? I reasoned that writing what you know would greatly limit the number of topics one could actually write about, which would, in its turn, effect the number of books being written in a dramatic way. No, said I. I want to write what I feel, what I want, what I imagine, what I have no first clue about! Isn't that what writing is all about? To explore the secret, the concealed, the unknown? To use your imagination in order to supplant your lack of knowledge? Well, that seemed to suffice for some time — during that very early period of blissful belief in my own genius (I think most writers go through it) — in other words, until I knew better and understood that the not knowing is effecting my writing in a big way. Looking back on the books that I had written, I suddenly realized how blind I've been not to see that I'd been projecting my own limited experience onto my characters in one big respect (at least!). 

I come from a really small family and the circle of my acquaintances and friends with whom I interact on a regular basis is even smaller. I have no idea what it's like to have a large family or a lot of friends and I'm afraid that my characters suffer from that. In my first three regency novels I had the number of families limited to two and three with the overall number of characters no more than ten throughout the whole book, while in my fantasy novel I constructed the plot in such a way that the whole kingdom was inhabited by just two people and a wolf! I didn't write conversations taking place between more than three people at the same time and as for the supporting cast of characters it was virtually non-existent. I suppose I've always known that it was something of a major flaw but, somehow, I managed to convince myself that I'm, in fact, complying with the 'write what you know' rule. 

In a roundabout way I finally came to use it! But while I can see certain advantages of following this rule, I think that there's nothing wrong with not following it either or, at least, not letting it control your writing as it did mine. I think my problem was that I just didn't want to challenge myself to break down the walls and try something new. I was afraid to let more characters in. I didn't know what to do with them, how to coordinate their actions and make them do what I wanted them to do. In other words, I didn't want them play havoc with my writing. It turned out that I was afraid to write what I didn't know after all. So, all that time the joke had been on me. I had been doing exactly what I had once so vehemently denied as an acceptable road for any writer worthy of their imagination to take. Of course, there are some things that cannot be gained through personal experience and first-hand knowledge, and sometimes not even all your imagination can help, but, thankfully, there are plenty of books to read, films and TV-shows to watch, people to observe and notes to take. After all, there are so many varied resources a writer can use in the absence of the knowledge and in order to nurture one's imagination. 

I think I've become better. I mean, I still find it much easier to create vivid and lifelike characters if I base them on people I've met (however briefly) in my life, whose main features and characteristics I blow ridiculously out of proportion for my own amusement. But, finally, my current regency WIP has a lot of families and a lot of characters and a lot more are yet to come and I'm not quite sure where they are all coming from but, hey, I'm not going to stop them! The dam has broken. And even the sequel to my fantasy novel, that I'm slowly working out, is chock-full of characters, both leading and supporting. But just as I was about to congratulate myself on overcoming one shortcoming, I realized that I've once again found myself entrapped by my own limited experience. This time I am hindered by the fact that I'm the only child in the family and Regency era is known for its large families and lots of children. It suddenly struck me that all of my families within the story are one-child families (with only one exception)! So now I have to figure out how to diversify the families, expand some of them and introduce more children of different ages into the story. Sigh...

These are some of my writing woes connected with not knowing things I'm supposed to write about. What are yours? Do share!

The pros & cons of writing what you know and what you don't. Thoughts? via @faridamestek (Click to tweet)

Айхо, або Подорож до початку — читаю українською

Я познайомилася з Оршулею Фариняк, авторкою української фентезі «Айхо, або Подорож до початку» (видавництво Твердиня), в минулому році у Львові під час відвідування курсу «Як видати книгу». Почувши, що в неї є власна надрукована книга та ще й фентезі, я не змогла не придбати її, бо обожнюю фентезі і ніколи не читали цей жанр українською. На мій сором я неприпустимо довго читала таку захоплюючу книжку, але нарешті, як тільки в мене з'явилося трошки вільного часу, я знов поринула в її фантастичний та наповнений небезпек та пригод світ.

Я десь чула як Айхо називали українським Гаррі Поттером. Дійсно, можна провести деякі незаперечні паралелі між цими двома героями, але, як на мене, то ця книжка за своєю маштабністю, кількістю героїв, країн та народностей, фантастичних істот та тварин, різноманітних назв, місцевин, діалектів та, звісно ж, пригод та небезпек нагадала мені «Володаря Перснів». Тільки подивіться на ці назви: Вернакія, Шанталія, Сакарія, Оздерія, Ракія... В Оршулі Фариняк безкрайня фантазія на пригоди, описи, назви та імена. Вся книга це суцільний блискавичний екшн від якого аж голова кругом йде. Тож, якщо ви любите екшн, фентезі та героїв, які не зупиняються ні перед чим, щоб досягти своєї мети, навіть коли все здається марним та безнадійним, то вам обов'язково потрібно прочитати цю книгу. До того ж, це тільки початок! А я вже читаю другу...